?

Log in

Фотографії

Стомлена після довгої прогулянки незнайомим досі містом, вона сіла на лавочку неподалік від статуї Аполлона, на площі Ринок. Позаду неї у барі грала спокійна музика, навпроти, через вулицю, з «Криївки» довгий темний плащ, не зручний для такої пори року – літа, шарф і високі черевики. Було враження, наче він не може зігрітися, ще й шляпу насунув на очі! «Либонь, ховався від когось,» - подумала дівчина і посміхнулася. Тут увагу дівчини привернула якась парочка біля статуї – вони намагалися чи то сфотографуватися біля неї, чи просто викрасти монумент. Кумедні такі, схожі на італійців. Вона подумки намагалася ідентифікувати їх з якоюсь нацією. Вже зібралася іти до своєї (найманої) квартири, та раптом її плеча хтось торкнувся. Вона різко повернула голову – і побачила того чудернацького чоловіка, що кілька хвилин перед цим дивував її зір. Посмішка з її обличчя мовби швиденько перебігла на його.
- Аммм… Можна біля Вас присісти?
- Прошу.
Вона метушливо взяла сумочку, звільняючи ще більше простору на лавочці.
- Ні, не йдіть. Дозвольте я зроблю фото з Вами!
- Зі мною? Для чого?
- Та… Просто Ви тут сиділи, одна на лавочці, так колоритно, сяйво ліхтариків, шум, а Ви – така тиха. Дозвольте мені зробити фото! – це вже було чимось, більш схожим на наказ, ніж на прохання! Але якийсь такий відтінок незрозумілий був у його голосі, наче сум проступав, але водночас чулось передчуття щастя, і бажання відкриттів, так, саме воно – таке-от дивне бажання, що перебиває усе, захоплює твої ніздрі, і несе, несе, назустріч пригодам, проблемам, змінам, емоціям, адреналіну…
Дівчина ще хвилю дивилася на нього, боячись заглянути в очі, наче її за це хтось уб’є. Тоді:
- Ну… Добре, робіть своє фото. Що тут такого…
«Фотограф» зірвався з місця, як буря на морі, і почав клацати своїм фотоапаратом. Без жодного слова. Вона навіть не знала, як себе поводити, як ліпше сісти. Вона бачила, як моделі корчать гримаси, вигинають тіло, бажаючи мати несхожий на інших образ, однак у них завжди все однаково, звичайні 90-60-90, чи, мабуть, вже щось інше, хтозна, які там у них тепер стандарти. У ній же, як вона вважала, не було нічого особливого, проста дівчина, не екстравагантна, не надто елегантна, і не сказала б, що приваблива. Сиділа, і дивувалася, що такого побачив у ній цей дивак, для чого йому ці фото. А, це, певно, жарт такий. Так, справді, він просто гуляв, побачив цю невдаху, і від нічого робити, вирішив над нею познущатися. Врешті, навіть якщо й не так, почувала себе експонатом у музеї або автівкою на аукціоні.
Він перестав фотографувати, знову присів біля неї.
- Мені вже можна іти? Чи Ви ще робитимете фото? – запитала вона, трішки засліплена великою кількістю спалахів.
- Н-н-н-ні, якщо Ви підете, казка цього вечора закінчиться. Побудьте ще трохи тут зі мною.
- З якого дива я тут маю сидіти? Стає холодно, година пізня, мені треба йти…
- Давайте… давайте я Вас проведу додому? - знову зірвався він. Ох, що то за надія була в його голосі.
Дівчина недовірливо глянула на нього, знизу вверх. Потім повільно встала і пішла. Він рушив за нею. Вони ішли звивистими вуличками темного міста. З-за рогу, то тут то там виходили все нові люди, наче їх там малювали на полотні, вирізали і вдмухували в ту аплікацію життєву силу. Він просто не відривав очей від неї, ідучи позаду. Вона дуже боялася, сама того ще не знаючи, щоб бува його кроки не затихли і щоб він бува не зник за одним із кутків вулиць.
Так вони дійшли до її квартири. Вона знаходилася в старому будинку, збудованому ще опісля великої пожежі (чимось нагадує старий Лондон це місто) з темного каменю. Взагалі, ця будівля була як сплетіння кількох епох, наче вони тут створили велику довговічну сім’ю. Це була кам’яниця, характерна ренесансній добі Львова, з перекошеними від часу й негоди дверима, схожими ще на середньовічні ворота, з темними, вкладеними сюди за радянської доби, заплаканими вікнами, що позирали на перехожих із проханням засвітити на їхньому підвіконні бодай свічечку, аби їм не було так самотньо і холодно.
Дівчина вийшла на другий поверх брудними сходами, він за нею. Разочок спіткнувся в непроглядній тьмі коридору за сходинку – вона завмерла і оглянулася, мовби бачила його крізь гущу темені. Перед дверима своєї квартири вона врешті обернулася:
- Для чого цей спектакль? Я ж не пущу Вас в кварти…
Він несподівано обняв її і ніжно й сором’язливо, як уперше в житті, поцілував. Кілька секунд він ще дивився на її здивовані очі. Потім обернувся і мовчки пішов з будинку.
Вона, зачарована цією незнайомістю, повільно поплелася всередину. Довго дивилася на себе у дзеркало, бачачи його. Так, він їй сподобався. Дуже. Але що ж з цим робити далі – імені його не знала, куди він пішов – також, ще й завтра по обіді вона вже мала повертатися до рідної домівки – в Київ, цей грандіозно замучений поліс, який населяли тисячі не-киян, який щоранку будив її гулом диких авто, а ввечері не давав спати криком задимлених коноплею малоліток.
«Що ж ти не запитала, хто він? Куди він діне твої фото?» - шуміло в її думках.
Вранці вона прокинулась від стуку в двері. Кілька разів, зовсім невпевнено хтось цокотів у дверну обшивку, човгав ногами по дерев’яній підлозі, наче вже пробував піти. Вона зірвалася з ліжка, накинула халат:
- Іду! – підбігла до дверей. – Хто там?
- Це… я… Ми вчора ввечері зустрілися…
Голос боязкий, змерзлий.
Вона відчинила. Перед нею стояв не чоловік – ні, величезний букет ромашок. Потім з-за нього виглянули світлі зелені очі, і посмішка, щаслива до нестями.
- Доброго ранку! Як спалося? Це тобі!
Дівчина взяла букет. Його було важко й тримати. Ще й спросоння.
- Добрий… ранок! Тепер…
- Я не зміг заснути всю ніч, думав про тебе. Хотів познайомитися. Можна… дізнатися твоє ім’я? – (як хлопчик, цнотливий, але вже рішучий у своїх діях,залишилося ще кулачки зжати).
- Марія…
- Марія… Марійка… Марічка… Так гарно.
- А ти?
- Що – я?
- Тебе як звати? - посміхнулася.
- Я - Вова. Просто Вова.
- Може, зайдеш, простовова?
- Так, якщо дозволиш, – тепер вже й упевненість з’явилася в посмішці.
Вова зайшов до її квартири. Вона зачинила двері, пішла шукати вазу для квітів. Він розглядав стару, завезену з Польщі й Німеччини, фурнітуру. Підійшов до неї, коли вона на кухні намагалася гарно розкласти букет у рожевій модерновій вазі, яка зовсім не вписувалася в інтер’єр.
- Ти тут сама живеш?
- Так, я приїхала подивитися на Львів. Все життя мріяла.
- Звідки ж ти?
- З Києва. А ти тутешній?
- Ні, я теж зі столиці.
- Прикольно. Хочеш кави?
- Не відмовлюсь.
Вона почала готувати каву. Він сів на табуретці і уважно спостерігав за її рухами. Кожну мить на його обличчі змінювалися емоції – то медитаційне замилування, то насупленість, то бажання її звідати…
Вона дала йому філіжаночку з кавою. Він спробував.
- Дуже смачно.
- Дякую! – посміхнулася, теж відпила напою.
- Ти надовго тут?
- Ні, через кілька годин їду…
- Чому?
- Ну, певно, тому що квитки вже лежать у шухляді і завтра мені на роботу.
- На яку роботу?
- Я в дитячому садочку працюю.
- Ким?
- Нянею.
- Цікаво. Так ти дітей виховуєш?
- Так.
- І чóму ти їх вчиш?
- Всьому. Як не битися, як слухатися.
- Гарно.
- А ти? Фотограф?
- Так.
Він допив каву і поставив філіжанку на столик. Весь цей час вони зі схвильованості стояли біля нього, забувши, що можна присісти на стільчики.
- У мене є для тебе пропозиція: я шукав собі модель для фото сесії, на фоні українських пейзажів.
- І як, знайшов?
- Так, ти - саме те, що мені потрібно.
- Але… але ж я не модель, – піднесла до рота філіжанку, але зрозуміла, що кава там давно закінчилася.
- То можеш стати нею.
- І я не можу покинути роботу. Ні, це безглуздя.
- Тоді візьмеш відпустку, чи що там ще.
- Ти так впевнено це говориш, наче я вже погодилася, – загордилася, відвернулася й наче щось почала розглядати у вікні. Пустий дворик між будинками, що оточували його квадратом, віддавав самотністю і свіжістю ранку.
- Будь ласка, я вже рік шукаю – і ось нарешті знайшов тебе.
- Мені треба обдумати це.
- Коли зможеш відповісти?
- Не знаю. Коли вирішу. А ти впевнений, що саме я підхожу цій ролі?
- Так. На всі сто.
Вона задумалася, поставила чашку від кави на тумбочку, помалу обернулася до нього і відповіла:
- Добре, я спробую щось придумати. Але що мені буде з того?
- Я оплачу твої поїздки, ти побачиш найкрасивіші місця країни. Потім я продам фотосесію одній відомій фірмі – і ми отримаємо великі гроші.
- Ми?
- Так.
- Цікаво, – ще хвилю подумала, дістала мобільний з кишені штанів, глянула на годину. – Розумієш, мені вже треба збирати речі. Я через дві години їду…
- Гаразд. Можна я тут ще посиджу?
- Сиди, ти мені не заважаєш.
Він вмостився-таки на стільчику, вона бігала з кімнати в кухню, з кухні у ванну, пакуючи у валізу свої речі.
Через півгодини справу було завершено. Вона стояла біля виходу з квартири, тримаючи в руках валізу і парасолю. Він дивився через вікно на вулицю. Там, у дворику, вже гралися діти. Щойно висипали зі старовинних будівель, засліплені сонячними промінчиками, що ледь-ледь пробивалися через проміжки між будинками, віддзеркалювалися у шибках вікон і дверей. Погода була чудесна. І повітря пронизували пальчики повітря, що інколи, відбиваючись від сусідніх стін, потрапляли сюди, наче пташини у відчинену кватирку. Та цей настрій відчути можуть тільки діти. Далі він забувається, як початок дружби з найпершими товаришами.
- Все, пора виходити, – окрикнула його Марія з прихожої.
Він здригнувся від неочікуваності її голосу. Повернувся і пішов до неї.
- Давай, допоможу, – він взяв валізу.
Вона відчинила двері, випустила його в темний коридор, зачинила замок, перевірила, підійшла до сусідніх дверей, постукала. Звідти вийшла старенька бабуся, впустивши в морок світло антикварно обставленої прихожої.
- Ольго Михайлівно, я вже їду. Ось ключі. Дякую за все.
- Бувай, доню, здоровенька. Слідкуй за речами, а то зараз такі людоньки, що Боже… - помітила у тіні коридору Вову. – А це хто?
- Та так, – зніяковіло подивилася Марія на нього, – знайомого зустріла вчора. Прийшов допомогти з речами й провести на потяг.
- Добридень! – ввічливо підійшов до бабусі Вова.
- Добридень, синку. Ти мені Марійку не ображай – вона дитина добра й ласкава.
- Та що ви, тітко! Я ж навпаки допомогти хо…
- От і добре. Все, дітки. Щасливо вам!
- Щасливо залишатися! – кинула на прощання Марія і рушила до сходів.
Бабуся ще подивилася, як вони спускалися на перший поверх. Тоді зачинила двері.
На вулиці їх осліпило сонце. Воно вже докочувалося до своєї найвищої точки, нахабно засліплюючи усіх, хто виліз зі своїх темних шпаринок.
Вони дійшли мовчки до трамвайної зупинки, дочекалися транспорт, що підповз до них, мов гусениця, розморена раптовою спекою. Сіли, рушили.
За півгодини вони вже стояли на пероні.
- А як я тебе знайду у Києві?
- Хочеш, я запишу тобі номер телефону?
- Добре.
Вона дістала з сумочки блокнотик, вирвала звідти листок, знайшла олівець і написала номер.
- Ось, тримай.
- А в якому садочку ти працюєш?
- На Куренівці, номер ..
- Добре. Дуже добре, – сказав він, заховуючи листочок бережно до кишені пальто, яке він досі не скидав, і пильно про щось думаючи.
Ще кілька хвилин вони постояли мовчки. Оголосили, що скоро потяг буде відправлятися. Вона зібралася іти до входу у вагон.
- А, можна, – він швидко підступив до неї і завмер, – тебе поцілувати?
Вона не встигла відповісти – він палко припав до її вуст. За хвилину, проте, вона вже сиділа на своєму плацкартному місті і видивлялася його у вікні. Але він зник. Довго вона ще обшукувала поглядом перони, але пальто вже ніде не з’являлося. Коли вже рушив потяг, і провідниця прийшла перевіряти квитки, Марія повернулася до реальності.

***
Минув майже рік. Був холодний травневий день. Дощило вже тиждень. Повітря столиці настільки наситилося вологою, що дихалося важко. Марія сиділа у кімнаті і дивилася у вікно, на гральний майданчик. Там було пусто. Пісок осідав все нижче і нижче під тиском важких краплин. Здавалося, що скоро там буде пісковий асфальт, а всі каруселі просто заллє водою. Було враження, наче там, у небі, хтось дуже сильно зрадив когось іншого, і той інший все не міг злити своє горе, плакав і плакав, егоцентрично не турбуючись, що земляни скоро просто потонуть у його (чи її) сльозах.
Діти спокійно спали у ліжечках. Все біленьке, гарненько заплющені дитячі повіки іноді здригалися від напружених сновидінь. Марія дістала з шухляди книжку. «Маленький принц» Екзюпері. Вона ніколи не перестане його перечитувати. Вона жила світом дітей. Наочний приклад того, як душа залишається дитячою на довгі роки дорослості.
Раптом у шибку щось грюкнуло. Марія стрепенулася, відірвала очі від малюнків шляпи/змії, що проковтнула слона, глянула у вікно. На вулиці, потопаючи до колін в пісковій грязюці, наскрізь промоклий, у тому ж довгому пальто, стояв він. Тримав руки за спиною, але що там було – добре приховував.
Вона зірвалася, схопила плащ, забула парасолю і вибігла.
- Придивися за дітьми, я зараз, – кинула нянечці, що майже засинала, сидячи за столом у коридорі, – таким собі «рецепшеном».
Вже на вулиці. Він стояв незворушно. Вона підбігла до нього, але швидко зупинилася за кілька сантиметрів від нього, згадавши бодай про якусь дівочу гордість.
- Привіт! – сказав він усміхнено. А очі – ледь не сльозились від щасливого блиску. – Нарешті я тебе знайшов.
- Привіт! Я вже думала, ти взагалі забув про мене…
Стояли кілька секунд мовчки, мокнучи й не відчуваючи цього – їх обох гріло щось усередині, наче вони вже обіймаються, наче сидять у пустій сухій кімнаті, біля вогнища каміну, і так-от дивляться один одному у вічі, і їм абсолютно все одно, що там на вулиці. Світ для них не існує. Весь світ – це вони. І вони – це весь світ. Чистий пантеїзм буття.
Він оговтався від зачарованого милування, витягнув з-за спини подарунок, замотаний у цупку блискучу фольгу. Простягнув їй.
- Це тобі. Вирішив – доки не знайду таке – не прийду до тебе.
Вона взяла пакунок в руки, не зводячи з хлопця погляду. Тоді кинулася йому в обійми. Краплини дощу потекли по їхньому поцілунку – теплішому за сонце, щирішому за дитячу посмішку.
Тим часом хтось із дітей прокинувся, почав шуміти. Прибігла нянечка, хотіла хлопчика заспокоїти, побачила у вікні романтичну сцену, побігла дивитися. І ось десятки цікавих очей виглядають у вікно, зацікавлено спостерігаючи за своєю нянею.
В якусь мить Маріїні очі розплющилися і вона помітила весь той балаган у вікні, відірвалася від Вовиних губ, схопила його за руку і потягла всередину будівлі.
Там нянечка намагалася вкласти всіх діток назад у ліжка. Їй це вдавалося важко, але врешті-решт усі заспокоїлися і вдали, що сплять.
У коридорі Марія і Вова продовжували цілуватися.
- Ти можеш зараз піти звідси, – запитав нарешті він.
- Так. Спробую.
Вона побігла до своєї начальниці, згодом, до безтями щаслива, повернулася до нього.
- Зараз, я тільки візьму свої речі.., - побігла до своєї кімнати, взяла речі і прибігла. – Ходімо.
Вони вийшли на вулицю, знову забули про парасольку, хоч вона й тримала її в руці, підійшли до таксі, яке попросив зачекати біля воріт Вова, сіли і рушили.
- А куди ми їдемо?
- До мене. Ти не проти?
- Ні, – засяяно сказала вона, і пригорнулася до нього.
Далі все було, як у фільмах – вони завалилися до його квартири, пристрасно кохалися до вечора, тоді зробили паузу для того, щоби замовити піцу й повечеряти. Вона сказала, що обожнює холостяцькі квартири, він усміхнено пішов зробити чаю. Після чаю вони знову кохалися. Десь опівночі їх зморило, вони порозкидалися на ліжку і міцно заснули. Вранці вона прокинулася з жахом, що запізниться на роботу, нашвидку зібралася і вибігла на вулицю. На зупинці довго намагалася зрозуміти, де вона взагалі знаходиться, адже, коли їхала сюди, дороги абсолютно не бачила. Врешті під’їхала маршрутка з назвами метро, до яких вона прямує, Марія заскочила всередину і помчала до своїх діток.

***
Вова прокинувся у ліжку один. Зрозумів, що Марія надзвичайно тихо зібралася й зникла. Жаль, він хотів її іще. Тепер йому здавалося, що його бажання буде безкінечним і невситимим.
Він устав, зайнявся приготуванням сніданку. Після ситої їжі мозок запрацював раціональніше. Зробив кілька телефонних дзвінків, замовив квитки, кудись поїхав.

***
Через тиждень вони були вже у Запоріжжі. Поїхали на Хортицю. Він купив для неї гарненький український традиційний костюм, оригінальної викройки, з ручною вишивкою. Вона так колоритно виглядала б у цьому одязі на фоні відреставрованих будівель колишньої Січі. Там саме проводили реставрацію. Посеред поселення бовваніла справжня українська церква. Курені, розташовані за якимось надмудрим архітектурним планом. Криничка з журавликом. Вони зайшли на територію, але там щойно побувала екскурсійна група, пахло гірко-східними парфумами, то тут то там на землі валялися фантики, всюди море слідів.
- Ні, так не годиться, - почухав потилицю Вова, побачивши весь цей гармидер, який залишили нещадні туристи (вічно їм треба втрутитися в чуже життя і залишити там свій запах, струсити там повітря, порушити усі баланси і ще й магнітик не забути придбати на холодильник). – Пошукаймо-но гарненьке місце, а то тут вже ніяких фото не вийде.
Вони обійшли все довкола, зайшли за огорожу – те, що й дало назву «Січ» цьому укріпленню.
- Дивись-но, там красиво. І будиночки видно, і церкву, і кольори такі милі оку, - вказала на місцину під огорожею Марічка.
- Добре, давай тут, – поспішив до неї Вова.
Він почав ладнати стійку для фотоапарата, вона підшукувала для себе зручне місце.
І почалося. Він безперестанно робив фото. Клацав, посміхався під час коротесеньких пауз. Сонце гріло вже зовсім по-літньому, наче хтось наплутав дні у його календарі. Промені світилися у її очах, робило зіниці зовсім білими, а посмішку на її обличчі – дитячою. Річка звідусіль посилала поцілунки у вигляді пасатних вітерців. Вони гралися й танцювали з Маріїною плахтою, залазили у сорочку, грайливо вибігали назад. Вона сміялася. Ніякої втоми, ніякого поспіху. Час зупинився. Вони були тут одні. Їм ніхто не заважав. Лиш подеколи пташки з небес посилали привіти, сварячись з вітром і промінцями. Потім він не втримався, залишив фото і пішов до неї. Палко пригорнув її до себе, вони впали на травичку – і знову давай кохатися. Ну, куди без цього, як така природа чудесна навколо, і жодна душа не помітить, що тут твориться.
Втомлений, Вова потягнувся за фотоапаратом і клацнув ще кілька разів, як Марія одягалася. Це ж так мило…

***
Наступним за планом був Крим. Гори, пляж, море… Тут починав Айвазовський. Тут усе й почалося в нашої пари. Вони приїхали в Алушту, знайшли якесь помешкання неподалік від моря, домовилися з господарем, він заніс до будиночка речі, вона почала лагодити обід.
Коли вже все було приготовано й розставлено на скромному столику в дворі перед входом в їхню хатину, вони врочисто, як імператори за обідню трапезу, сіли й прийнялися за обід. Голодні й стомлені, їли мовчки. Коли обід був уже майже завершений, Марія сказала:
- У мене є питання. Важливе.
- Так? – він потягнув кримського вина, проданого їм господарем після його наполегливої «реклами».
- Які у тебе плани на майбутнє? Ти зробиш фото, продаси їх – і все? Далі ми більше не зустрінемося?
Він нервово поклав келих на стіл, склав руки у напівкулак.
- Я ще не думав над цим. Але не знаю, чи зможу я далі жити без тебе. Я звик до тебе. Не в тому сенсі, що ти для мене як модель і так далі. Я звик до твоєї присутності як такої. Я не покину тебе, не бійся, – він усміхнувся і взяв її за руку. – А знаєш, що? – він замовк на хвилю, ще раз швидко обдумавши слова: Виходь за мене!
- Я згідна! – вона засміялася від щастя, очі сповнили сльози.
Він обійняв її, поцілував і пішов до будинку.

***
Через місяць вони зіграли весілля. В одному з київських ресторанів. Гостей було небагато: лише свідки, батьки й кілька найближчих друзів. Все пройшло як можна краще. Він продав фото і отримав чималі гроші. За них і поїхали в медовий місяць. Колись вона про таке лише мріяла. «Мрії здійснюються», - думала вона, обіймаючи свого коханого, коли вони їхали в авто в аеропорт, щоб відлетіти до Чехії.

***
Старовинні будинки й вулички зводили їх з розуму. Він все робив нові й нові фото. Одержимість нею в його очах перетворювалася на дикість – і все це виливалося в нескінченні години кохання в шалені празькі ночі. Здавалося, життя вдалося. За 2 тижні мали повернутися додому – а тут так було добре…
Жили вони в невеличкому скромному готелі на вулиці К., недалеко від центру Праги. Оскільки щодня гуляли до ночі, а потім ще дарували один одному неземні ласки до самого ранку, прокидалися завжди вже під обід. Чи не райське таке життя? Іноді й воно набридає і хочеться чогось нового. Та й без праці людина дичавіє…
А тут, знаєте, через дорогу, в сірому будинку з ліпниною під іспанське бароко, жив собі один чоловік. Думаю, він вартий нашої уваги. Він – Джозеф - працював удома – макетував якийсь журнал, тоді відсилав його Інтернетом в редакцію, і наприкінці кожного тижня отримував мізерну зарплатню. Тому утримувала його й себе дружина Джозефа, Катеріна. Дітей у них не було, як і кохання. Жили разом лише 2 роки, а таку вже ненависть один до одного носили в серці, наче 20 років у шлюбі пробули. Через це обов’язок між ними залишився один – фінансовий, все-таки, як не кажіть, а вдвох легше. І він її іноді утішав, коли вона мертва від утоми прибігала вночі додому. Катеріна змінила вже багато місць роботи, тому Джозеф вже й навіть не запитував, якими були останніх зо п’ять. Він часто полюбляв сидіти в пабі за рогом вулиці, де його час від часу розважали дешеві проститутки, про майбутнє не складав ніяких планів, тому що він і теперішнім днем не вмів жити. Але якось у цьому ж таки пабі його вподобала нова для цього місця дівчина, з дуже томливим поглядом і гарними губами. Її історія теж цікава. Лише не для неї самої. Вона вже 5 років жила з художником, хлопчина-то дуже талановитий, але ж, як і всі таланти, зациклений на своїх полотнах і фарбі, на дружину зовсім не звертав увагу. І це ж не так навіть, як воно у цих ситуаціях зазвичай буває – щоб художник напивався, чи з жінками іншими гуляв – де там, сидів цілодобово вдома, майже не їв, заклав уже все своїми неоімпресіоністичними картинами всю квартиру, кілька штук таки продав на аукціонах, отримав чималі гроші. Але вони почали закінчуватися. Дружина Мартіна сиділа, дивилася, як ніжно він накладає нові штрихи на полотно, а сама мріяла, щоб так само він вкладав у неї свої інші таланти… Але він, певно, й забув про її існування. І врешті-решт вона наважилася просто взяти й вийти куди-небудь увечері, в пошуках пригод на те місце, на котрому сидять, і на голову. І ось вона зустріла сумного Джозефа в пабі. Спершу якось соромно було, він не одразу й зрозумів, що вона не проститутка. Але ж вона прийшла туди саме з легковажною думкою, а не просто так. Оце ніколи не вгадаєш, чого жінка хоче…
Вони просиділи до ранку в пабі, потім, коли його зачинили, поблудили вуличками неподалік, і, коли Катеріна мала піти на роботу, прийшли на квартиру до Джозефа. Там усе почалося. Вони шумно зайшли в коридор, сміялися, хмільні і сонні, незграбно роздягалися і роззувалися, порозкидали всюди речі. А в кімнаті наткнулися на… Катеріну, яка мирно спала в обіймах якогось алкоголіка – про це сказали його синяки під очима і жахливий запах в усій спальні. А може він і не такий. Може то звичайний журналіст, який зустріти міг Катеріну будь-де, адже вони всюди є, від них ніде не сховаєшся. А може, водій таксі, який вирішив допомогти з речами втомленій симпатичній дамі, доніс сумки до квартири, а далі все пішло чисто за інстинктами. Знаєте, буває таке. Людина часто собою не може керувати, ну, занадто часто, я б навіть сказала. Така вже наша природа, нікуди ми від цього не дінемось. Це втратиться, мабуть, лише тоді, коли зникнуть інші інстинкти й рефлекси. Але ж і ми тоді навряд чи будемо людьми… Повернемося до наших коханців, яких тепер зібралося аж четверо в маленькій кімнаті, неподалік від центру Праги.
Той хлопчина, що нахабно лежав у ліжку на місці Джозефа, був просто після гарної гулянки, але ж для ревнивого чоловіка завжди все гіперболізується. Ось і тут він забув, що сам привів додому коханку, розізлився, зірвав зі сплячих ковдру, що їм зовсім не завадило спати далі. Оскільки Джозефа трохи заціпило від ярості, сказати він поки-що нічого не міг. Мартіна тупо стояла в кутку і тихо на це все дивилася. Джозеф побіг на кухню, надибав повний чайник холодної води, прибіг і вилив це все на лежачих. Вони прокинулися. В шоці, поглянули на злісного Джозефа. Журналіст-водій спокійно встав, щоправда, тримаючись за голову, що боліла з похмілля, і почав одягатися. Катеріна нажахано дивилася на чоловіка і боялася поворухнутися. Що тут зчинилося… Джозеф напав на дружининого коханця, в нього прорізалася таки мова, але я тут того не напишу, що він говорив – нецензурно то трохи буде. Але галас було чутно у всі сусідні квартири. Полетіли речі в лиця кожному. Катеріна накрилася одіялом та зрідка попискувала і щось покрикувала. Мартіна, доки її не помітила господарка квартири, вилетіла в коридор, схватила всі свої речі, які встигла знайти, взула один сандаль, інший довзувала вже на сходах.
А наша пара – нагадаю, Марія й Вова, саме на медовому місяці, щойно прокинулися, пропустили по порції ранкового кохання, зібралися й пішли на пошуки сніданку - тепер виходила з готелю через дорогу від дому, де зараз просто буря бушувала від ревнивого Джозефа проти журналіста-водія. Вова й Марія вже майже перейшли дорогу, аж тут їм на зустріч з під'їзду вимайнула Мартіна, примружилася на мить від яскравого світла вулиці після темного під'їзду, і цієї от миті вистачило, аби наткнутися на Вову і посунути його добряче з обочини на дорогу. А дорога тут була горбиста, і саме зверху їхала машина. Водій такий-собі лобуряка, теж тільки-но додому їхав після вчорашньої гулянки. Оскільки відсипався у своєму авто, на очі бачив не дуже, ще й сонце прямо в очі світило. Тут його авто і Вовині здивовані очі й зустрілися…

***
І всьому веселому прийшов кінець. На вулиці зчинився цілковитий шабаш. Марія плакала. Про інших тут не варто говорити. А для Марії це був просто кінець. І, знаєте, вона вже не змогла повернутися сама додому, без нього, без коханого Вовки…
Вона й досі мандрує світом. Оминаючи Україну, де познайомилася з милим, і Чехію, де втратила його навіки. Вона робить фото – бачили б ви їх, чи може бути щось чарівніше? Певно, тільки сама реальність. Вона виловлює надзвичайні моменти, копіює природу барвистими кольорами, запам’ятовує чорно-білою плівкою людські обличчя, особливо цікаві емоції. Лукаві посмішки, щирий глибочезний сміх, смуток, неприховані ревнощі, чорна заздрість, щастя й радість, печаль, втрата, знахідка – нереально перерахувати усі ті почуття, субпочуття та їхні відтінки вловлює Марія. Вона живе цим, отримує енергію від фотокарток.
Її знають в усьому світі. На неї очікують на найурочистіших зустрічах і прийомах. На маскарадах її маска – фотоапарат. Поряд з її творіннями, її обличчя – на обкладинках світових журналів. Вона втратила коханого – а отримала світову славу й міжнародну любов.
А фотографії, на яких зображене обличчя Вови, лежать (і, мабуть, далі лежатимуть так) у шухляді в її квартирі, у Києві. Знімки, де вони разом, щасливі, безтямно закохані романтики. Певно, таким у нашому світі місця просто не вистачає, тому доля й підрівняла їх під решту…
 прикольно
коли ти в онлайні
шляхи враз скорочені
час мов пришвидшився
грані зруйновані
от-от - і дотик твій
теплі обійми
невпинне кохання
ти ж як зайспокійливе
а тільки-но зникне
вконтакті та позначка
і все
наче падаю
в сонне провалля
все з рук летить
думка
летіти до тебе
чимшвидше
проблеми забувши
й причини
узяти й на все тут забити
заритися в твої тенета
відчути в собі твою ласку
твій погляд губами закрити
втонути
забути
порвати

зв'язки з отим світом нещасним

хто ти?

 

хто ти?

не бачу твого єства

твоєї суті не розглежу серед мороку неправди

чи нещирості буденного сміття

пускаю бульбашки тобі в обличчя

щоб розгадати твої загадки

коли вони прозоро впадуть на твою шкіру

коли залишать холодні плями

мов перші ластівки

твої повіки

зринають вверх і навпаки

не можу зрозуміти їхнього ритму

музичний слух

не допоможе

ти мов невидимка

вчуваю твою присутність

поряд з моїм тілом

коли сиджу

іду

лежу

як засинаю

нашіптуєш на вухо переливчасті ефіри

важніє серце

наповняючись коханням

як вилетить

то хоч злови

тобі віддам його

якщо бажаєш

навіщо розкидатися добром

пухнасто пахне вітер цей весняний

немов несе мені твої думки

ловлю їх кошиком із павутиння

плела вночі

тоді

як виглядала

а це було так довго

хвилини

дні

роки

чіплялася за багатьох

мов доля то моя

не бачила твоїх шалено ніжних поглядів

очей глибоких

як прадавня легенда

читала я не ті книжки

мов не готувалася до зустрічі з тобою

так десь з’явився

може

туман приніс на дзьобі

поставив

непомітно біля моїх пальців

я й торкнулася

і ти не відпустив

отак і треба

мій коханий

тримай міцніше

мовби то бажаннячко

що от-от-от здійсниться

хай так і буде

я щаслива

 

Віршик

 

Коли грає таємнича музика

типу енігми чи мессів еттак

по тілу зразу ж пробігаються мурашки

чи то просто обдає холодом

але стає лоскітно в низу живота

і релаксують очі

розслаблені руки і ноги

очі мимоволі заплющуєш

відлітаєш в обійми коханого

а музика далі грає

тепер вже й у тобі

всередині переливається з кров’ю

послаблює мозок

напружує нерви

тепер ти чутлива

занадто чутлива

варто поглянути

і ти вся…

і раптом включається хеві метал

і вся романтика зникає

хочеться когось убити

спалити усе

забити на пари

повішатись десь

і найголовніше те

що тут втрачаєш себе взагалі

і зникає муза

зникає світло

сон

 

Amore

Auguri, ragazzi! 
Happy Valentine's Day!
Чергове свято. Погана погода. Хейзінга вбив у моїй свідомості весь лицарський романтизм. Хєрово. 
А я закохана, і мені пофіг на все. У мене свій романтизм. Ше й який. Ще тиждень пережити - і шось придумаємо. Зустрінемось. І понесе... 

True Romance

 Паттінсон мріє про таку дружину, як Олабама в Тру Романс. Я мрію стати такою дружиною. Сподіваюся, мій чоловік буде так же мене захищати, як це робив Кларенс...
Доволі цікаві думки приходять в мою голову після перегляду сильних фільмів. Найперші - чому б мені не написати гарний сценарій і не зняти по ньому кіно? Далі - добре, що все-таки життя - не кіно, а лише театр. Якщо буде багато дублів - ми набагато швидше зійдемо з розуму, а ще в нас буде перенаселення - стільки разів кохатися, йооооо....

Я тепер невконтактна!

 Довбані спамери зламали мій аакаунт! Ну й чорт з ним. Починаю життя без вконтакті! О! 
А взагалі, хочеться творити - а немає часу. Якби ще я знала, що якесь путьове видавництво візьметься за мою новеллу - дописала б. А так навіть немає натхнення дивитися до неї.

Before beginning

 

Привіт, Елвіс! Твоя музика крута! Ні,
серйозно. Спершу я думала, що ти просто ікона, а потім скачала всю твою
дискографію і витратила не один вечір на те, щоб її переслухати. Якщо чесно,
поки що навіть не дійшла до останнього альбому (здається, 2003-го року). А
ще  - і я дуже за це прошу вибачення – я
завжди плутала тебе з Елтоном Джоном. Та зовсім недавно одна деталь з біографії
цього чувака змусила мене запам’ятати різницю між вами (думаю, саме зараз він
десь кохається з цією «деталлю»). Ось, тому тепер я знаю чітко – ти крутий
рок-н-ролла, Елвіс!



Знаєте, а музика – це ж щось таке божественне,
чи як. Взагалі, про музику можна сказати лише музикою, так само, як про погляд
– поглядом. Ну, справді. І то лише вона може, з іншого боку, розказати про
абсолютно все на світі (крім погляду). Запитайте професійних музикантів та
дискограферів, а ще композиторів не забудьте, чи є де-небудь в світі яка-небудь
річ, про яку не гралося??? Та ж музика виникла, вибачте за ремінісценції, ще в
ритуалах перших Гомо Сапієнсів! Вони-то думали, що танцюючи і співаючи, можуть
зв’язатися з духами, що керують природою, увійти з ними в контакт і якось
повпливати на їхні іноді дуже навіть жорстокі вчинки, щоб трошечки пом’якшити
собі те тубільне або ж кочове життя. Загалом, може таке бути (оцього я вам
точно не скажу – що не читала, те не читала), що музика з’явилася до того, як
люди почали спілкуватися між собою, а мелодії – задовго до найдавніших письмен!



А тепер уявіть собі життя без ваших айподів,
емпетри, на крайнє, мобілок із вмонтованими плеєрами типу Вокмен і тд і тп. Ну,
уявили? Чорта з два! Якщо раніше рулив вініл – тепер рулить цифрова і яка там
іще електроніка. Але шоу-бізнес зі шкури рветься геть, аби створити – точніше,
родити – якийсь новий хіт. Вони, щоправда, проходять один і той же шлях. Спершу
добряче розкручуються радіостанціями (а тепер ще й Майспейсами, Фейсбуками і
Вконтактє), потім виходять на тіві, тоді займають якісь там місця в чартах
хіт-парадів, бла-бла-бла. Врешті-решт починають всім набридати, і років через десять
десь можуть бути прокручені на вечірці 80-х, 90-х, а скоро то вже буде 2000-х,
2010-х і так до скону людства.



Я ще деколи думаю, що апокаліпсис буде, коли
люди перестануть цікавитися музикою. В сенсі, взагалі на неї заб’ють,
повидаляють нафіг з мобільних, з ноутів, зі сторінки Вконтакті. Коли гаражі не
будуть забиті новими рок-панк-групами. Коли навіть футболки з Хімом чи Кенібал
Корпсом не будуть купувати в одиночних кіосках на ринках, а ті, що вже куплені
– підуть на ганчірки для підлоги… 
Врешті, така доля чекає багато на що – лише не на музику. Я сама буду за
це стояти. От ні на які мітинги я не виходила в своєму житті - а тут вже,
вибачте, не дам заховати в землю те, з чого все починалося. Я розумію, що
комунізм вбив Бога, а постмодерн вбиває мене як автора, але музику – нііііі…
Ліпше мене вбийте. Ну хто ви без неї? Повітря без кисню. Бублик без дірки. Риба
без мовчання. Ви навіть не ніхто, бо ніхто – це вже хтось. Там і слова не
підбереш, бо кожне слово щось має за собою, як не сам предмет, то хоч його
тінь. Тому я й словами не виражу, ким ви станете без музики.



Я вже й не намагаюся повернути вас до
справжньої музики. Ой, не треба тут починати заливатися про те, що в кожного
свій смак і кожен вибирає іншу музику. Я все одно виступатиму за класичну
музику + рок-н-ролл як основу всього! Тому що без класики не було б вашої
попси, а без попси -  довбаного ар-ен-бі
і тд. Взагалі то все дивно – людям вічно чогось не вистачало і вони створювали
все нове і нове. Я, начебто, ніколи не була проти будь-якого прогресу і
процвітання. Але стосовно музики – ви таки трохи переборщили. Треба було
зупинитися. Серйозно. На рок-н-роллі. Це був ваш найвищий ступінь розвитку,
розумієте? Далі пішов зворотній відлік. Тому що, якщо поспостерігати за тим, у
що перетворюється ваша музика – хочеться повішатися. Звичайно, багато в чому ця
«музика» показує вашу поступову деградацію. Але ж майте совість! Дайте дітям
послухати Моцарта – і в нашому світі запанує мир! Якщо ж вони будуть рости на
тому всьому непотрібі, яке продюсирують сучасні невдахи, які навіть дружини
собі нормальної не можуть знайти, тому вічно шляються по сторонам, - то яка там
в біса музика може бути, яке виховання? І що з цих дітей виросте? Я навіть не
кажу «хто» - ХТО може вирости на етюдах Шопена і баритоні Елвіса, розумієте? Ви
хоч щось розумієте?



А, точно, я забула. Думки мої заплутані,
нічерта незрозуміло. Та то таке, зі мною це все життя трапляється. Іноді наче
розмовляєш з людьми людською ж мовою, українським своїм суржиком – а вони
дивляться на тебе, наче ти проповідник із Франції 14 століття, чесне слово!
Люди, я ж просто вам розказую якісь мудрі думки з книжок чи з мого власного
досвіду. Ви ж не дивіться, що на вигляд я навіть на 18-річну не тягну – мені
чомусь здається, що я вже старію, і що я прожила років 30. Херове відчуття,
чесно. Скоро почнеться криза середнього віку. А з мене ще підлітковий
максималізм як належне не вивітрився. Зле воно так в мені по’єднується.



Та я ж не вам пишу – я для себе пишу,
розслабтеся. Щоб я колись та й для когось писала, пхе. Я не мастак в поезії,
пишу нормально собі прозою. Мої навушники більші за мою голову, але записи
Преслі затихі, тому я відчуваю себе погано. Після двох днів перегляду
Каліфорнікейшена мене таки проперло на те, щоб хоч щось накалякати. Так, інакше
це не назовеш. Ну, зливаю, як воду в унітазі, свою душу в слова. Ну хіба це
нормально? Де ті кляті друзі чи хто там ще має бути, аби вислухати мої соплі в
такий період життя, коли депресняк – краще, ніж нормальний щасливий стан. Та й
самотність в моїй душі вже, як у себе вдома. Я їй так і сказала: чувіха, роби,
що хочеш! можеш собі там кави заварити, покурити, не знаю, віскаря налий. Хех,
цей довбанутий Ворд виправляє мої слова в чортзна-що! Чому всім можна мене
виправляти? Я ж не давала на те дозволу? Всі, кому не лінь, лізуть до мене зі
своїми порадами, підбадьорюють, жаліють. Чооооорт, як це все дістало. Мені ж
просто треба нормальна компанія людей, які менше вийобуються – більше
розслабляються зі мною разом, а не так, що я десь в кутку сиджу і пивом давлюся.
І ще б не заважав якийсь «залицяльник». Серйозно, набридло самій бути. Я ж
самотності не просто так здалася, клянусь ! Ми довго воювали. Скільки пива
випито, аби здаватися їй щасливою – вона ж цього найбільше боїться і одразу
зникає. Але врешті я здалася, так, це був провал. Просто інакше я б спилася.
Добре хоч мене ніколи не тягло до наркоти, а то вже б загнулася десь на
смітнику…



Таке-от, такі мої роздуми, хоч я й не люблю
думати, але іноді то корисно – побалакати самій з собою. Мені ж все одно ніхто
не відповість. Та ніхто й не стане цю херню читати. Якби Елвіс почитав… Думаю,
мене б він, як колега, зрозумів би на всі 1000! Тааак, він точно. А ви – ні! А
ну, чи хто-небудь взагалі добереться до закінчення цього посту. Тоді можете
подивитися на себе в дзеркало, посміхнутися і сказати: я – уйобок! Знаєте,
чому? Бо щасливі, задоволені життям люди, а ще – не самотні – зараз десь
шляються, а не сидять перед компом і не втикають на мою сторінку! Розумієте хоч
це? Я ж така сама. Тому й сиджу. А наче ж то життя – у наших руках, да? Так
хулі ми нічого не можемо змінити? Чекаю якогось випадку? Чхала я на ваші
випадковості! Я хочу сама керувати своїм життям. Тому й пишу… Бо коли пишеш
якийсь роман чи що інше – ти відчуваєш себе богом-творцем, бо ти і тільки ти
вирішуєш, чи влюбиться в наступну мить цей персонаж, чи ні. А ще, ти придумуєш
собі ідеальні обличчя й ідеальні фігури, суперкруті характери і так далі. А
негативні персонажі в тебе завжди з крючкуватим носом, горбом на спині, і
вдягнуті в довгий темний плащ. Що, не так? Ну, може щось я не вгадала, але ідея
така.



Просто ми не в змозі ніхрена змінити. Ні в
собі, ні в комусь, ні в цьому довбаному світі. Так воно вже закладено спочатку.
Хоча, де початок, де кінець – теж ніхто не знає. Все, я перестаю матюкатися. Я
стаю дівчинкою, з якої можна брати приклад. Не вірите? Тоді чекаю вашого
дзвінка з іншою пропозицією! Цілую вас, жевжики!

New Year

 So nice, so nice - the New Year Eve. Can't know if I have anything good in that 2011 year. I just hope to find something new and interesting. 
I begin my LJ to show you all my thoughts. Not that they are really, they are sooner such ones which I want to write here. So have a good time! And, oh, Happy New Year!