?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry

Фотографії

Стомлена після довгої прогулянки незнайомим досі містом, вона сіла на лавочку неподалік від статуї Аполлона, на площі Ринок. Позаду неї у барі грала спокійна музика, навпроти, через вулицю, з «Криївки» довгий темний плащ, не зручний для такої пори року – літа, шарф і високі черевики. Було враження, наче він не може зігрітися, ще й шляпу насунув на очі! «Либонь, ховався від когось,» - подумала дівчина і посміхнулася. Тут увагу дівчини привернула якась парочка біля статуї – вони намагалися чи то сфотографуватися біля неї, чи просто викрасти монумент. Кумедні такі, схожі на італійців. Вона подумки намагалася ідентифікувати їх з якоюсь нацією. Вже зібралася іти до своєї (найманої) квартири, та раптом її плеча хтось торкнувся. Вона різко повернула голову – і побачила того чудернацького чоловіка, що кілька хвилин перед цим дивував її зір. Посмішка з її обличчя мовби швиденько перебігла на його.
- Аммм… Можна біля Вас присісти?
- Прошу.
Вона метушливо взяла сумочку, звільняючи ще більше простору на лавочці.
- Ні, не йдіть. Дозвольте я зроблю фото з Вами!
- Зі мною? Для чого?
- Та… Просто Ви тут сиділи, одна на лавочці, так колоритно, сяйво ліхтариків, шум, а Ви – така тиха. Дозвольте мені зробити фото! – це вже було чимось, більш схожим на наказ, ніж на прохання! Але якийсь такий відтінок незрозумілий був у його голосі, наче сум проступав, але водночас чулось передчуття щастя, і бажання відкриттів, так, саме воно – таке-от дивне бажання, що перебиває усе, захоплює твої ніздрі, і несе, несе, назустріч пригодам, проблемам, змінам, емоціям, адреналіну…
Дівчина ще хвилю дивилася на нього, боячись заглянути в очі, наче її за це хтось уб’є. Тоді:
- Ну… Добре, робіть своє фото. Що тут такого…
«Фотограф» зірвався з місця, як буря на морі, і почав клацати своїм фотоапаратом. Без жодного слова. Вона навіть не знала, як себе поводити, як ліпше сісти. Вона бачила, як моделі корчать гримаси, вигинають тіло, бажаючи мати несхожий на інших образ, однак у них завжди все однаково, звичайні 90-60-90, чи, мабуть, вже щось інше, хтозна, які там у них тепер стандарти. У ній же, як вона вважала, не було нічого особливого, проста дівчина, не екстравагантна, не надто елегантна, і не сказала б, що приваблива. Сиділа, і дивувалася, що такого побачив у ній цей дивак, для чого йому ці фото. А, це, певно, жарт такий. Так, справді, він просто гуляв, побачив цю невдаху, і від нічого робити, вирішив над нею познущатися. Врешті, навіть якщо й не так, почувала себе експонатом у музеї або автівкою на аукціоні.
Він перестав фотографувати, знову присів біля неї.
- Мені вже можна іти? Чи Ви ще робитимете фото? – запитала вона, трішки засліплена великою кількістю спалахів.
- Н-н-н-ні, якщо Ви підете, казка цього вечора закінчиться. Побудьте ще трохи тут зі мною.
- З якого дива я тут маю сидіти? Стає холодно, година пізня, мені треба йти…
- Давайте… давайте я Вас проведу додому? - знову зірвався він. Ох, що то за надія була в його голосі.
Дівчина недовірливо глянула на нього, знизу вверх. Потім повільно встала і пішла. Він рушив за нею. Вони ішли звивистими вуличками темного міста. З-за рогу, то тут то там виходили все нові люди, наче їх там малювали на полотні, вирізали і вдмухували в ту аплікацію життєву силу. Він просто не відривав очей від неї, ідучи позаду. Вона дуже боялася, сама того ще не знаючи, щоб бува його кроки не затихли і щоб він бува не зник за одним із кутків вулиць.
Так вони дійшли до її квартири. Вона знаходилася в старому будинку, збудованому ще опісля великої пожежі (чимось нагадує старий Лондон це місто) з темного каменю. Взагалі, ця будівля була як сплетіння кількох епох, наче вони тут створили велику довговічну сім’ю. Це була кам’яниця, характерна ренесансній добі Львова, з перекошеними від часу й негоди дверима, схожими ще на середньовічні ворота, з темними, вкладеними сюди за радянської доби, заплаканими вікнами, що позирали на перехожих із проханням засвітити на їхньому підвіконні бодай свічечку, аби їм не було так самотньо і холодно.
Дівчина вийшла на другий поверх брудними сходами, він за нею. Разочок спіткнувся в непроглядній тьмі коридору за сходинку – вона завмерла і оглянулася, мовби бачила його крізь гущу темені. Перед дверима своєї квартири вона врешті обернулася:
- Для чого цей спектакль? Я ж не пущу Вас в кварти…
Він несподівано обняв її і ніжно й сором’язливо, як уперше в житті, поцілував. Кілька секунд він ще дивився на її здивовані очі. Потім обернувся і мовчки пішов з будинку.
Вона, зачарована цією незнайомістю, повільно поплелася всередину. Довго дивилася на себе у дзеркало, бачачи його. Так, він їй сподобався. Дуже. Але що ж з цим робити далі – імені його не знала, куди він пішов – також, ще й завтра по обіді вона вже мала повертатися до рідної домівки – в Київ, цей грандіозно замучений поліс, який населяли тисячі не-киян, який щоранку будив її гулом диких авто, а ввечері не давав спати криком задимлених коноплею малоліток.
«Що ж ти не запитала, хто він? Куди він діне твої фото?» - шуміло в її думках.
Вранці вона прокинулась від стуку в двері. Кілька разів, зовсім невпевнено хтось цокотів у дверну обшивку, човгав ногами по дерев’яній підлозі, наче вже пробував піти. Вона зірвалася з ліжка, накинула халат:
- Іду! – підбігла до дверей. – Хто там?
- Це… я… Ми вчора ввечері зустрілися…
Голос боязкий, змерзлий.
Вона відчинила. Перед нею стояв не чоловік – ні, величезний букет ромашок. Потім з-за нього виглянули світлі зелені очі, і посмішка, щаслива до нестями.
- Доброго ранку! Як спалося? Це тобі!
Дівчина взяла букет. Його було важко й тримати. Ще й спросоння.
- Добрий… ранок! Тепер…
- Я не зміг заснути всю ніч, думав про тебе. Хотів познайомитися. Можна… дізнатися твоє ім’я? – (як хлопчик, цнотливий, але вже рішучий у своїх діях,залишилося ще кулачки зжати).
- Марія…
- Марія… Марійка… Марічка… Так гарно.
- А ти?
- Що – я?
- Тебе як звати? - посміхнулася.
- Я - Вова. Просто Вова.
- Може, зайдеш, простовова?
- Так, якщо дозволиш, – тепер вже й упевненість з’явилася в посмішці.
Вова зайшов до її квартири. Вона зачинила двері, пішла шукати вазу для квітів. Він розглядав стару, завезену з Польщі й Німеччини, фурнітуру. Підійшов до неї, коли вона на кухні намагалася гарно розкласти букет у рожевій модерновій вазі, яка зовсім не вписувалася в інтер’єр.
- Ти тут сама живеш?
- Так, я приїхала подивитися на Львів. Все життя мріяла.
- Звідки ж ти?
- З Києва. А ти тутешній?
- Ні, я теж зі столиці.
- Прикольно. Хочеш кави?
- Не відмовлюсь.
Вона почала готувати каву. Він сів на табуретці і уважно спостерігав за її рухами. Кожну мить на його обличчі змінювалися емоції – то медитаційне замилування, то насупленість, то бажання її звідати…
Вона дала йому філіжаночку з кавою. Він спробував.
- Дуже смачно.
- Дякую! – посміхнулася, теж відпила напою.
- Ти надовго тут?
- Ні, через кілька годин їду…
- Чому?
- Ну, певно, тому що квитки вже лежать у шухляді і завтра мені на роботу.
- На яку роботу?
- Я в дитячому садочку працюю.
- Ким?
- Нянею.
- Цікаво. Так ти дітей виховуєш?
- Так.
- І чóму ти їх вчиш?
- Всьому. Як не битися, як слухатися.
- Гарно.
- А ти? Фотограф?
- Так.
Він допив каву і поставив філіжанку на столик. Весь цей час вони зі схвильованості стояли біля нього, забувши, що можна присісти на стільчики.
- У мене є для тебе пропозиція: я шукав собі модель для фото сесії, на фоні українських пейзажів.
- І як, знайшов?
- Так, ти - саме те, що мені потрібно.
- Але… але ж я не модель, – піднесла до рота філіжанку, але зрозуміла, що кава там давно закінчилася.
- То можеш стати нею.
- І я не можу покинути роботу. Ні, це безглуздя.
- Тоді візьмеш відпустку, чи що там ще.
- Ти так впевнено це говориш, наче я вже погодилася, – загордилася, відвернулася й наче щось почала розглядати у вікні. Пустий дворик між будинками, що оточували його квадратом, віддавав самотністю і свіжістю ранку.
- Будь ласка, я вже рік шукаю – і ось нарешті знайшов тебе.
- Мені треба обдумати це.
- Коли зможеш відповісти?
- Не знаю. Коли вирішу. А ти впевнений, що саме я підхожу цій ролі?
- Так. На всі сто.
Вона задумалася, поставила чашку від кави на тумбочку, помалу обернулася до нього і відповіла:
- Добре, я спробую щось придумати. Але що мені буде з того?
- Я оплачу твої поїздки, ти побачиш найкрасивіші місця країни. Потім я продам фотосесію одній відомій фірмі – і ми отримаємо великі гроші.
- Ми?
- Так.
- Цікаво, – ще хвилю подумала, дістала мобільний з кишені штанів, глянула на годину. – Розумієш, мені вже треба збирати речі. Я через дві години їду…
- Гаразд. Можна я тут ще посиджу?
- Сиди, ти мені не заважаєш.
Він вмостився-таки на стільчику, вона бігала з кімнати в кухню, з кухні у ванну, пакуючи у валізу свої речі.
Через півгодини справу було завершено. Вона стояла біля виходу з квартири, тримаючи в руках валізу і парасолю. Він дивився через вікно на вулицю. Там, у дворику, вже гралися діти. Щойно висипали зі старовинних будівель, засліплені сонячними промінчиками, що ледь-ледь пробивалися через проміжки між будинками, віддзеркалювалися у шибках вікон і дверей. Погода була чудесна. І повітря пронизували пальчики повітря, що інколи, відбиваючись від сусідніх стін, потрапляли сюди, наче пташини у відчинену кватирку. Та цей настрій відчути можуть тільки діти. Далі він забувається, як початок дружби з найпершими товаришами.
- Все, пора виходити, – окрикнула його Марія з прихожої.
Він здригнувся від неочікуваності її голосу. Повернувся і пішов до неї.
- Давай, допоможу, – він взяв валізу.
Вона відчинила двері, випустила його в темний коридор, зачинила замок, перевірила, підійшла до сусідніх дверей, постукала. Звідти вийшла старенька бабуся, впустивши в морок світло антикварно обставленої прихожої.
- Ольго Михайлівно, я вже їду. Ось ключі. Дякую за все.
- Бувай, доню, здоровенька. Слідкуй за речами, а то зараз такі людоньки, що Боже… - помітила у тіні коридору Вову. – А це хто?
- Та так, – зніяковіло подивилася Марія на нього, – знайомого зустріла вчора. Прийшов допомогти з речами й провести на потяг.
- Добридень! – ввічливо підійшов до бабусі Вова.
- Добридень, синку. Ти мені Марійку не ображай – вона дитина добра й ласкава.
- Та що ви, тітко! Я ж навпаки допомогти хо…
- От і добре. Все, дітки. Щасливо вам!
- Щасливо залишатися! – кинула на прощання Марія і рушила до сходів.
Бабуся ще подивилася, як вони спускалися на перший поверх. Тоді зачинила двері.
На вулиці їх осліпило сонце. Воно вже докочувалося до своєї найвищої точки, нахабно засліплюючи усіх, хто виліз зі своїх темних шпаринок.
Вони дійшли мовчки до трамвайної зупинки, дочекалися транспорт, що підповз до них, мов гусениця, розморена раптовою спекою. Сіли, рушили.
За півгодини вони вже стояли на пероні.
- А як я тебе знайду у Києві?
- Хочеш, я запишу тобі номер телефону?
- Добре.
Вона дістала з сумочки блокнотик, вирвала звідти листок, знайшла олівець і написала номер.
- Ось, тримай.
- А в якому садочку ти працюєш?
- На Куренівці, номер ..
- Добре. Дуже добре, – сказав він, заховуючи листочок бережно до кишені пальто, яке він досі не скидав, і пильно про щось думаючи.
Ще кілька хвилин вони постояли мовчки. Оголосили, що скоро потяг буде відправлятися. Вона зібралася іти до входу у вагон.
- А, можна, – він швидко підступив до неї і завмер, – тебе поцілувати?
Вона не встигла відповісти – він палко припав до її вуст. За хвилину, проте, вона вже сиділа на своєму плацкартному місті і видивлялася його у вікні. Але він зник. Довго вона ще обшукувала поглядом перони, але пальто вже ніде не з’являлося. Коли вже рушив потяг, і провідниця прийшла перевіряти квитки, Марія повернулася до реальності.

***
Минув майже рік. Був холодний травневий день. Дощило вже тиждень. Повітря столиці настільки наситилося вологою, що дихалося важко. Марія сиділа у кімнаті і дивилася у вікно, на гральний майданчик. Там було пусто. Пісок осідав все нижче і нижче під тиском важких краплин. Здавалося, що скоро там буде пісковий асфальт, а всі каруселі просто заллє водою. Було враження, наче там, у небі, хтось дуже сильно зрадив когось іншого, і той інший все не міг злити своє горе, плакав і плакав, егоцентрично не турбуючись, що земляни скоро просто потонуть у його (чи її) сльозах.
Діти спокійно спали у ліжечках. Все біленьке, гарненько заплющені дитячі повіки іноді здригалися від напружених сновидінь. Марія дістала з шухляди книжку. «Маленький принц» Екзюпері. Вона ніколи не перестане його перечитувати. Вона жила світом дітей. Наочний приклад того, як душа залишається дитячою на довгі роки дорослості.
Раптом у шибку щось грюкнуло. Марія стрепенулася, відірвала очі від малюнків шляпи/змії, що проковтнула слона, глянула у вікно. На вулиці, потопаючи до колін в пісковій грязюці, наскрізь промоклий, у тому ж довгому пальто, стояв він. Тримав руки за спиною, але що там було – добре приховував.
Вона зірвалася, схопила плащ, забула парасолю і вибігла.
- Придивися за дітьми, я зараз, – кинула нянечці, що майже засинала, сидячи за столом у коридорі, – таким собі «рецепшеном».
Вже на вулиці. Він стояв незворушно. Вона підбігла до нього, але швидко зупинилася за кілька сантиметрів від нього, згадавши бодай про якусь дівочу гордість.
- Привіт! – сказав він усміхнено. А очі – ледь не сльозились від щасливого блиску. – Нарешті я тебе знайшов.
- Привіт! Я вже думала, ти взагалі забув про мене…
Стояли кілька секунд мовчки, мокнучи й не відчуваючи цього – їх обох гріло щось усередині, наче вони вже обіймаються, наче сидять у пустій сухій кімнаті, біля вогнища каміну, і так-от дивляться один одному у вічі, і їм абсолютно все одно, що там на вулиці. Світ для них не існує. Весь світ – це вони. І вони – це весь світ. Чистий пантеїзм буття.
Він оговтався від зачарованого милування, витягнув з-за спини подарунок, замотаний у цупку блискучу фольгу. Простягнув їй.
- Це тобі. Вирішив – доки не знайду таке – не прийду до тебе.
Вона взяла пакунок в руки, не зводячи з хлопця погляду. Тоді кинулася йому в обійми. Краплини дощу потекли по їхньому поцілунку – теплішому за сонце, щирішому за дитячу посмішку.
Тим часом хтось із дітей прокинувся, почав шуміти. Прибігла нянечка, хотіла хлопчика заспокоїти, побачила у вікні романтичну сцену, побігла дивитися. І ось десятки цікавих очей виглядають у вікно, зацікавлено спостерігаючи за своєю нянею.
В якусь мить Маріїні очі розплющилися і вона помітила весь той балаган у вікні, відірвалася від Вовиних губ, схопила його за руку і потягла всередину будівлі.
Там нянечка намагалася вкласти всіх діток назад у ліжка. Їй це вдавалося важко, але врешті-решт усі заспокоїлися і вдали, що сплять.
У коридорі Марія і Вова продовжували цілуватися.
- Ти можеш зараз піти звідси, – запитав нарешті він.
- Так. Спробую.
Вона побігла до своєї начальниці, згодом, до безтями щаслива, повернулася до нього.
- Зараз, я тільки візьму свої речі.., - побігла до своєї кімнати, взяла речі і прибігла. – Ходімо.
Вони вийшли на вулицю, знову забули про парасольку, хоч вона й тримала її в руці, підійшли до таксі, яке попросив зачекати біля воріт Вова, сіли і рушили.
- А куди ми їдемо?
- До мене. Ти не проти?
- Ні, – засяяно сказала вона, і пригорнулася до нього.
Далі все було, як у фільмах – вони завалилися до його квартири, пристрасно кохалися до вечора, тоді зробили паузу для того, щоби замовити піцу й повечеряти. Вона сказала, що обожнює холостяцькі квартири, він усміхнено пішов зробити чаю. Після чаю вони знову кохалися. Десь опівночі їх зморило, вони порозкидалися на ліжку і міцно заснули. Вранці вона прокинулася з жахом, що запізниться на роботу, нашвидку зібралася і вибігла на вулицю. На зупинці довго намагалася зрозуміти, де вона взагалі знаходиться, адже, коли їхала сюди, дороги абсолютно не бачила. Врешті під’їхала маршрутка з назвами метро, до яких вона прямує, Марія заскочила всередину і помчала до своїх діток.

***
Вова прокинувся у ліжку один. Зрозумів, що Марія надзвичайно тихо зібралася й зникла. Жаль, він хотів її іще. Тепер йому здавалося, що його бажання буде безкінечним і невситимим.
Він устав, зайнявся приготуванням сніданку. Після ситої їжі мозок запрацював раціональніше. Зробив кілька телефонних дзвінків, замовив квитки, кудись поїхав.

***
Через тиждень вони були вже у Запоріжжі. Поїхали на Хортицю. Він купив для неї гарненький український традиційний костюм, оригінальної викройки, з ручною вишивкою. Вона так колоритно виглядала б у цьому одязі на фоні відреставрованих будівель колишньої Січі. Там саме проводили реставрацію. Посеред поселення бовваніла справжня українська церква. Курені, розташовані за якимось надмудрим архітектурним планом. Криничка з журавликом. Вони зайшли на територію, але там щойно побувала екскурсійна група, пахло гірко-східними парфумами, то тут то там на землі валялися фантики, всюди море слідів.
- Ні, так не годиться, - почухав потилицю Вова, побачивши весь цей гармидер, який залишили нещадні туристи (вічно їм треба втрутитися в чуже життя і залишити там свій запах, струсити там повітря, порушити усі баланси і ще й магнітик не забути придбати на холодильник). – Пошукаймо-но гарненьке місце, а то тут вже ніяких фото не вийде.
Вони обійшли все довкола, зайшли за огорожу – те, що й дало назву «Січ» цьому укріпленню.
- Дивись-но, там красиво. І будиночки видно, і церкву, і кольори такі милі оку, - вказала на місцину під огорожею Марічка.
- Добре, давай тут, – поспішив до неї Вова.
Він почав ладнати стійку для фотоапарата, вона підшукувала для себе зручне місце.
І почалося. Він безперестанно робив фото. Клацав, посміхався під час коротесеньких пауз. Сонце гріло вже зовсім по-літньому, наче хтось наплутав дні у його календарі. Промені світилися у її очах, робило зіниці зовсім білими, а посмішку на її обличчі – дитячою. Річка звідусіль посилала поцілунки у вигляді пасатних вітерців. Вони гралися й танцювали з Маріїною плахтою, залазили у сорочку, грайливо вибігали назад. Вона сміялася. Ніякої втоми, ніякого поспіху. Час зупинився. Вони були тут одні. Їм ніхто не заважав. Лиш подеколи пташки з небес посилали привіти, сварячись з вітром і промінцями. Потім він не втримався, залишив фото і пішов до неї. Палко пригорнув її до себе, вони впали на травичку – і знову давай кохатися. Ну, куди без цього, як така природа чудесна навколо, і жодна душа не помітить, що тут твориться.
Втомлений, Вова потягнувся за фотоапаратом і клацнув ще кілька разів, як Марія одягалася. Це ж так мило…

***
Наступним за планом був Крим. Гори, пляж, море… Тут починав Айвазовський. Тут усе й почалося в нашої пари. Вони приїхали в Алушту, знайшли якесь помешкання неподалік від моря, домовилися з господарем, він заніс до будиночка речі, вона почала лагодити обід.
Коли вже все було приготовано й розставлено на скромному столику в дворі перед входом в їхню хатину, вони врочисто, як імператори за обідню трапезу, сіли й прийнялися за обід. Голодні й стомлені, їли мовчки. Коли обід був уже майже завершений, Марія сказала:
- У мене є питання. Важливе.
- Так? – він потягнув кримського вина, проданого їм господарем після його наполегливої «реклами».
- Які у тебе плани на майбутнє? Ти зробиш фото, продаси їх – і все? Далі ми більше не зустрінемося?
Він нервово поклав келих на стіл, склав руки у напівкулак.
- Я ще не думав над цим. Але не знаю, чи зможу я далі жити без тебе. Я звик до тебе. Не в тому сенсі, що ти для мене як модель і так далі. Я звик до твоєї присутності як такої. Я не покину тебе, не бійся, – він усміхнувся і взяв її за руку. – А знаєш, що? – він замовк на хвилю, ще раз швидко обдумавши слова: Виходь за мене!
- Я згідна! – вона засміялася від щастя, очі сповнили сльози.
Він обійняв її, поцілував і пішов до будинку.

***
Через місяць вони зіграли весілля. В одному з київських ресторанів. Гостей було небагато: лише свідки, батьки й кілька найближчих друзів. Все пройшло як можна краще. Він продав фото і отримав чималі гроші. За них і поїхали в медовий місяць. Колись вона про таке лише мріяла. «Мрії здійснюються», - думала вона, обіймаючи свого коханого, коли вони їхали в авто в аеропорт, щоб відлетіти до Чехії.

***
Старовинні будинки й вулички зводили їх з розуму. Він все робив нові й нові фото. Одержимість нею в його очах перетворювалася на дикість – і все це виливалося в нескінченні години кохання в шалені празькі ночі. Здавалося, життя вдалося. За 2 тижні мали повернутися додому – а тут так було добре…
Жили вони в невеличкому скромному готелі на вулиці К., недалеко від центру Праги. Оскільки щодня гуляли до ночі, а потім ще дарували один одному неземні ласки до самого ранку, прокидалися завжди вже під обід. Чи не райське таке життя? Іноді й воно набридає і хочеться чогось нового. Та й без праці людина дичавіє…
А тут, знаєте, через дорогу, в сірому будинку з ліпниною під іспанське бароко, жив собі один чоловік. Думаю, він вартий нашої уваги. Він – Джозеф - працював удома – макетував якийсь журнал, тоді відсилав його Інтернетом в редакцію, і наприкінці кожного тижня отримував мізерну зарплатню. Тому утримувала його й себе дружина Джозефа, Катеріна. Дітей у них не було, як і кохання. Жили разом лише 2 роки, а таку вже ненависть один до одного носили в серці, наче 20 років у шлюбі пробули. Через це обов’язок між ними залишився один – фінансовий, все-таки, як не кажіть, а вдвох легше. І він її іноді утішав, коли вона мертва від утоми прибігала вночі додому. Катеріна змінила вже багато місць роботи, тому Джозеф вже й навіть не запитував, якими були останніх зо п’ять. Він часто полюбляв сидіти в пабі за рогом вулиці, де його час від часу розважали дешеві проститутки, про майбутнє не складав ніяких планів, тому що він і теперішнім днем не вмів жити. Але якось у цьому ж таки пабі його вподобала нова для цього місця дівчина, з дуже томливим поглядом і гарними губами. Її історія теж цікава. Лише не для неї самої. Вона вже 5 років жила з художником, хлопчина-то дуже талановитий, але ж, як і всі таланти, зациклений на своїх полотнах і фарбі, на дружину зовсім не звертав увагу. І це ж не так навіть, як воно у цих ситуаціях зазвичай буває – щоб художник напивався, чи з жінками іншими гуляв – де там, сидів цілодобово вдома, майже не їв, заклав уже все своїми неоімпресіоністичними картинами всю квартиру, кілька штук таки продав на аукціонах, отримав чималі гроші. Але вони почали закінчуватися. Дружина Мартіна сиділа, дивилася, як ніжно він накладає нові штрихи на полотно, а сама мріяла, щоб так само він вкладав у неї свої інші таланти… Але він, певно, й забув про її існування. І врешті-решт вона наважилася просто взяти й вийти куди-небудь увечері, в пошуках пригод на те місце, на котрому сидять, і на голову. І ось вона зустріла сумного Джозефа в пабі. Спершу якось соромно було, він не одразу й зрозумів, що вона не проститутка. Але ж вона прийшла туди саме з легковажною думкою, а не просто так. Оце ніколи не вгадаєш, чого жінка хоче…
Вони просиділи до ранку в пабі, потім, коли його зачинили, поблудили вуличками неподалік, і, коли Катеріна мала піти на роботу, прийшли на квартиру до Джозефа. Там усе почалося. Вони шумно зайшли в коридор, сміялися, хмільні і сонні, незграбно роздягалися і роззувалися, порозкидали всюди речі. А в кімнаті наткнулися на… Катеріну, яка мирно спала в обіймах якогось алкоголіка – про це сказали його синяки під очима і жахливий запах в усій спальні. А може він і не такий. Може то звичайний журналіст, який зустріти міг Катеріну будь-де, адже вони всюди є, від них ніде не сховаєшся. А може, водій таксі, який вирішив допомогти з речами втомленій симпатичній дамі, доніс сумки до квартири, а далі все пішло чисто за інстинктами. Знаєте, буває таке. Людина часто собою не може керувати, ну, занадто часто, я б навіть сказала. Така вже наша природа, нікуди ми від цього не дінемось. Це втратиться, мабуть, лише тоді, коли зникнуть інші інстинкти й рефлекси. Але ж і ми тоді навряд чи будемо людьми… Повернемося до наших коханців, яких тепер зібралося аж четверо в маленькій кімнаті, неподалік від центру Праги.
Той хлопчина, що нахабно лежав у ліжку на місці Джозефа, був просто після гарної гулянки, але ж для ревнивого чоловіка завжди все гіперболізується. Ось і тут він забув, що сам привів додому коханку, розізлився, зірвав зі сплячих ковдру, що їм зовсім не завадило спати далі. Оскільки Джозефа трохи заціпило від ярості, сказати він поки-що нічого не міг. Мартіна тупо стояла в кутку і тихо на це все дивилася. Джозеф побіг на кухню, надибав повний чайник холодної води, прибіг і вилив це все на лежачих. Вони прокинулися. В шоці, поглянули на злісного Джозефа. Журналіст-водій спокійно встав, щоправда, тримаючись за голову, що боліла з похмілля, і почав одягатися. Катеріна нажахано дивилася на чоловіка і боялася поворухнутися. Що тут зчинилося… Джозеф напав на дружининого коханця, в нього прорізалася таки мова, але я тут того не напишу, що він говорив – нецензурно то трохи буде. Але галас було чутно у всі сусідні квартири. Полетіли речі в лиця кожному. Катеріна накрилася одіялом та зрідка попискувала і щось покрикувала. Мартіна, доки її не помітила господарка квартири, вилетіла в коридор, схватила всі свої речі, які встигла знайти, взула один сандаль, інший довзувала вже на сходах.
А наша пара – нагадаю, Марія й Вова, саме на медовому місяці, щойно прокинулися, пропустили по порції ранкового кохання, зібралися й пішли на пошуки сніданку - тепер виходила з готелю через дорогу від дому, де зараз просто буря бушувала від ревнивого Джозефа проти журналіста-водія. Вова й Марія вже майже перейшли дорогу, аж тут їм на зустріч з під'їзду вимайнула Мартіна, примружилася на мить від яскравого світла вулиці після темного під'їзду, і цієї от миті вистачило, аби наткнутися на Вову і посунути його добряче з обочини на дорогу. А дорога тут була горбиста, і саме зверху їхала машина. Водій такий-собі лобуряка, теж тільки-но додому їхав після вчорашньої гулянки. Оскільки відсипався у своєму авто, на очі бачив не дуже, ще й сонце прямо в очі світило. Тут його авто і Вовині здивовані очі й зустрілися…

***
І всьому веселому прийшов кінець. На вулиці зчинився цілковитий шабаш. Марія плакала. Про інших тут не варто говорити. А для Марії це був просто кінець. І, знаєте, вона вже не змогла повернутися сама додому, без нього, без коханого Вовки…
Вона й досі мандрує світом. Оминаючи Україну, де познайомилася з милим, і Чехію, де втратила його навіки. Вона робить фото – бачили б ви їх, чи може бути щось чарівніше? Певно, тільки сама реальність. Вона виловлює надзвичайні моменти, копіює природу барвистими кольорами, запам’ятовує чорно-білою плівкою людські обличчя, особливо цікаві емоції. Лукаві посмішки, щирий глибочезний сміх, смуток, неприховані ревнощі, чорна заздрість, щастя й радість, печаль, втрата, знахідка – нереально перерахувати усі ті почуття, субпочуття та їхні відтінки вловлює Марія. Вона живе цим, отримує енергію від фотокарток.
Її знають в усьому світі. На неї очікують на найурочистіших зустрічах і прийомах. На маскарадах її маска – фотоапарат. Поряд з її творіннями, її обличчя – на обкладинках світових журналів. Вона втратила коханого – а отримала світову славу й міжнародну любов.
А фотографії, на яких зображене обличчя Вови, лежать (і, мабуть, далі лежатимуть так) у шухляді в її квартирі, у Києві. Знімки, де вони разом, щасливі, безтямно закохані романтики. Певно, таким у нашому світі місця просто не вистачає, тому доля й підрівняла їх під решту…

Profile

alina_rozanova
alina_rozanova

Latest Month

August 2011
S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Powered by LiveJournal.com